Фізична реабілітація

Одним з найважливіших методів лікування ДЦП є фізична реабілітація. яка переважно починається ще в перші роки життя дитини, відразу після встановлення діагнозу. При цьому застосовують комплекси вправ спрямовані на дві важливі цілі - не допустити ослаблення та атрофії м’язів внаслідок недостатнього їх використання та уникнути контрактур, при яких напружені м’язи стають малорухомими та фіксуються в патологічному положенні.

Контрактури є одним з найчастіших та найсерйозніших ускладнень церебрального паралічу. В здорової дитини, м’язи та сухожилля регулярно розтягуються під час ходи, бігання та іншої рухової активності. Це забезпечує ріст м’язів з такою ж швидкістю, як і ріст костей. У дітей з церебральними паралічами спастика перешкоджає такому розтягу м’язів, в результаті вони ростуть не достатньо швидко і відстають у довжині від костей.

Розвиток контрактур у хворих з ДЦП може приводити до погіршення навиків рівноваги та спричиняти до втрати вже набутих навиків. Програма фізичної реабілітація повинна спрямовувати зусилля на уникнення цього небажаного наслідку хвороби шляхом розтягу спастичних м’язів.

Третьою важливою метою фізичної реабілітації є сприяння моторному розвитку дитини. Відомою в світі програмою фізичної реабілітації, спрямованою на розвиток рухів, є нейророзвиткова терапія (метод Бобата), яка була розроблена доктором Карелом Бобатом та його дружиною Бертою. Ця програма базується на ідеї, що примітивні рефлекси, які не зникають, а зберігаються і посилюються у дітей з церебральними паралічами, є основною перепоною до освоєння вольового контролю за рухами. Реабілітологи, які застосовують метод Бобата стараються протидіяти цим рефлексам шляхом позиціонування дитини, тобто придання правильного положення тіла, необхідного для виконання певних рухів.

По мірі дорослішання дитини і наближення шкільного віку, акценти лікування зміщуються з раннього моторного розвитку. Тепер зусилля фізичної реабілітації спрямовуються на формування навиків щоденного життя, розвиток здатності до спілкування та підготовку дитини до життя в колективі. Фізична реабілітація хворого тепер повинна бути більше спрямованою на покращення його можливості самостійно сидіти та пересуватися за допомогою палиць, чи у возику, а також здійснювати такі точні і складні операції як письмо. Важливо також спрямувати зусилля на те, щоб навчити дитину самостійно їсти, одягатися, користуватися ванною і туалетом. Опанування цих навиків може суттєво зменшити важкі обов’язки людей, які доглядають за дитиною, а також суттєво підвищити самовпевненість та самооцінку дитини.